Історії допомоги: як у Харкові підтримують літніх людей та переселенців

У Харкові щодня знаходять сили підтримувати одне одного — попри втому, втрати, життя під обстрілами та постійними повітряними тривогами. Допомогти, вислухати і просто бути поруч — сьогодні для багатьох це більше, ніж робота.

ГАЛИНА ВОРОНОВА СОЦІАЛЬНИЙ ПРАЦІВНИК
На початку війни я зробила свій вибір — залишилася у рідному місті, щоб виконувати свої обов’язки: обслуговувати людей літнього віку, пенсіонерів, людей з інвалідністю, ВПО. Ми виконуємо ті ж завдання, що й у мирний час, але зараз перед нами постає багато нових викликів. Особливо важливо підтримувати їхній ментальний стан і здоров’я. У мене була ситуація, коли моя підопічна, у минулому викладачка англійської мови, занепала духом. І мені потрібно було знайти спосіб її підтримати. Я запропонувала їй провести для мене кілька уроків англійської. Вона дуже зраділа, бо відчула себе знову потрібною, повернулася до улюбленої справи. Це стало для неї розрадою. І для мене також — адже людина почала почуватися краще.

І подібних історій, кажуть соціальні працівники, — десятки. Адже допомога підопічним не обмежується лише побутовими питаннями — підтримка часто виходить далеко за межі стандартних обов’язків.

НІНА МАЛОЄД ПІДОПІЧНА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ
Мені 88 років. Я найстарша тут. Мені пощастило мати такого соціального працівника. Між нами є порозуміння — ми, як то кажуть, на одній хвилі. Ми розуміємо і поважаємо одне одного. Це взірець соціального працівника. Вона відвідує мене двічі на тиждень, завжди телефонує заздалегідь. Я виходжу її зустрічати, а вона поспішає до мене назустріч. Вона дуже енергійна і відповідальна. Я також піклуюся про неї, щоб у нас усе було добре.

За багатьма історіями підопічних територіальних центрів Харкова стоять біль, втрати і горе, які принесла війна. У таких ситуаціях соціальна підтримка стає життєво необхідною.

ПІДОПІЧНА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ
Я звернулася до терцентру, бо в серпні в мене загинула донька — на роботі, від російської ракети. Вона працювала в інституті, в ХПІ. Ми залишилися з сестрою, вона — людина з інвалідністю першої групи, незряча. Після стресу в неї відмовили ноги. Ми одразу звернулися до терцентру — і нам допомогли. Оформили лікаря, і вже понад три роки нам допомагає соціальний працівник. Дуже вдячні за це.

Соціальна підтримка для багатьох — як ковток свіжого повітря. Особливо для тих, хто змушений був тікати з рідного дому через обстріли.

ОЛЬГА СТОГОВА ПІДОПІЧНА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ЦЕНТРУ
Я переселенка з Вовчанська, якого фактично вже немає. Ми приїхали до Харкова 13 травня 2024 року — нас евакуювали волонтери разом із поліцією. Ми їхали без нічого — тільки з документами і ліками. Позаду нас уже були обстріли. Нас поселили в гуртожитку, і вже наступного дня до нас приїхали працівники терцентру, медики, представники адміністрації та банку. Усі питання — оформлення документів, допомоги — вирішили на місці, бо ми маломобільні. Мій чоловік невдовзі переніс інсульт. Йому 75 років, і залишитися в такому віці без нічого — це дуже важко. Терцентр нам дуже допомагає: підтримує, привозить необхідне, не залишає нас самих. Дякую, що в Харкові нас не відкинули. Ми вже відчуваємо себе місцевими. Люди допомагають, підтримують. Нехай усім буде здоров’я за цю допомогу.

Попри всі випробування, саме ця підтримка допомагає людям триматися і не залишатися наодинці зі своїми труднощами.