Всесвітній день в’язання на публіці: спільне хобі, що допомагає харків’янам долати труднощі

У Саду Шевченка харківські майстрині відзначили Всесвітній день в’язання на публіці. Учасниці клубу «Харківські петлі» представили свої роботи, розповіли про улюблене захоплення та поділилися історіями, які доводять: в’язання сьогодні – це не лише ремесло, а й спосіб знайти однодумців, внутрішню рівновагу та підтримку навіть у непрості часи. Деталі у сюжеті.

Клубок ниток, спиці та гарний настрій — саме так у світі у другу суботу червня відзначають Всесвітній день в’язання на публіці. Раз на рік прихильники цього ремесла збираються просто неба, щоб продемонструвати свої роботи та довести: в’язання давно стало не лише рукоділлям, а й способом єднання. У Харкові майстрині клубу «Харківські петлі» зібралися в одному з місць центрального відпочинку городян, аби відзначити свято разом.

ОЛЕНА НОСОНЕНКО, ЗАСНОВНИЦЯ КЛУБУ «ХАРКІВСЬКІ ПЕТЛІ»

Ми не могли оминути це свято, і ми прийшли сьогодні, подяка Саду Шевченко за те, що вони нас підтримали, за те, що вони нам надали прекрасний простір. Ми в’яжемо, ми взагалі в’яжемо постійно, але саме в один день на рік ми приходимо так, щоб люди побачили, що ми в’яжемо. У нас є декілька робіт, які ми робили для міста, це наприклад, дерева, які прикрашені на «Саламандра», а сьогодні ми оновлюємо таке величезне панно, ми хочемо зробити найбільшим в Україні – це буде як місце для фотозони, ми ще будемо вирішувати потім, де ми будемо розміщувати, але сьогодні у нас буде велика фотосесія, велика фотографія саме з тим панно дружби.

Серед учасниць заходу — представниці різних професій та поколінь. Їх об’єднує любов до в’язання. Для одних це улюблене хобі та спосіб відпочинку після роботи, для інших — справа життя, яка супроводжує їх багато років.

ЮЛІЯ КОВАЛЕНКО, МАЙСТРИНЯ

Я вяжу ще з часів школи. Вже в старших класах я собі в’язала в університеті собі в’язала потім у мене була невеличка перерва а коли народила 1-у дитину то зрозуміла, що потрібно знову взяти до рук і коли взяла, то вже перестала випускати, в’яжу майже кожного дня. Це моє все – віддушина, радість, насолода.

ГАЛИНА ПОЛЯКОВА, МАЙСТРИНЯ

Я вяжу зразок. В принципі, все в’язання починається зі зразків. Ми підбираємо інструмент, підбираємо пряжу, в’яжемо зразок, а потім вже вирішуємо, що це буде, та, по суті, яку модель ми зв’яжемо.

НАТАЛІЯ ХАРЧЕНКО, МАЙСТРИНЯ

Я вяжу зазвичай для себе або для друзів для малечі в’яжу і плаття і костюми шапки, але не дуже люблю малесенькі там шкарпетки, мені треба об’єми. В’язання – це розрада в’язання, це натхнення на майбутнє, в’язання – це спосіб життя мій.

Поширений стереотип, що в’язання — винятково жіноче заняття, сьогодні руйнує ще один учасник зустрічі. Дейн — волонтер із Каліфорнії, який нині живе у Харкові. Для нього в’язання стало не просто захопленням, а особливою сімейною історією та джерелом внутрішньої сили.

ДЕЙН, МАЙСТЕР З ВЯЗАННЯ, ВОЛОНТЕР ІЗ КАЛІФОРНІЇ

In Harvey and for me knitting is my mom taught me how to knit many years ago and she has been passed away for some years she passed from cancer and I actually didn’t knit very much and then in 2018 I got cancer and I decided to take up knitting again and so for me it is really a connection with my mom and and her mother knit and it just keeps me calm and gives me a centre and I think you know for here for me here today being with all of these amazing Ukrainian women here in Karkiv at such a difficult time to see that we can still find joy and community that is really important.

Для мене в’язання має особливе значення. Моя мама навчила мене в’язати багато років тому. Її вже немає з нами — вона померла від раку кілька років тому. Після її смерті я майже перестав в’язати. Але у 2018 році в мене самого виявили рак, і тоді я вирішив знову повернутися до в’язання.Тож для мене це своєрідний зв’язок із мамою.[В’язала також і її мама, тому ця традиція передається далі. В’язання допомагає мені заспокоїтися, знайти внутрішню рівновагу та відчуття опори.І я думаю, що для мене сьогодні дуже важливо бути тут, серед усіх цих дивовижних українських жінок у Харкові в такий непростий час. Бачити, що ми все ще можемо знаходити радість і відчуття спільноти, надзвичайно важливо.

Попри всі виклики воєнного часу, харків’яни продовжують знаходити можливості для творчості, спілкування та підтримки одне одного. І поки в руках народжуються нові візерунки, поруч міцніють дружба, взаєморозуміння та відчуття спільності, яке допомагає долати труднощі.

– Хто ми такі?

– Харківські петлі.

– Де ми живимо?

– У Харкові.

– Що ми робимо?

– Вяжемо. Ура!