
Як безхатько Майк став Сильвестром Сталлоне у фільмі "Я граю Роккі"
Сьогодні Сильвестр Сталлоне – зірка кіно, власник багатомільйонних статків і один із найвпізнаваніших акторів планети. Проте пів століття тому він був нікому не потрібним молодиком із дефектом мовлення, який через брак коштів ночував просто на вулиці, підробляв білетером у кінотеатрі й погоджувався практично на будь-яку роль, включно із кіно для дорослих. А потім за три з половиною дні написав сценарій, відмовився продавати його без права зіграти головного героя й менш ніж за рік опинився на церемонії "Оскара". Саме цій майже неймовірній історії присвячена біографічна драма "Я граю Роккі" (I Play Rocky), яка вийшла до 50-річчя легендарного фільму про боксера Роккі Бальбоа.
Режисером став Пітер Фарреллі, який колись разом із братом Боббі знімав комедії "Тупий та ще тупіший" і "Дещо про Мері", а згодом несподівано для багатьох отримав "Оскар" за "Зелену книгу". Сценарій написав Пітер Ґембл, а молодого Сталлоне зіграв Ентоні Іпполіто, якому вже доводилося приміряти образ голлівудської легенди під час створення фільму – у серіалі "Пропозиція" він виконав роль молодого Аль Пачіно часів роботи над "Хрещеним батьком".
З дитинства Сильвестр мав небагато шансів на успіх у Голлівуді. Під час його народження лікарі пошкодили лицевий нерв акушерськими щипцями, через що частина обличчя залишилася паралізованою, а вимова набула характерної нерозбірливості. До того ж хлопець був шульгою, мав проблеми з дисципліною, через що вилетів з 14 шкіл за 13 років. Звісно, з такою біографією, кремезною статурою та специфічною дикцією кастинг-директори бачили в ньому хіба що вуличного бандита, охоронця чи чергового головоріза, якому краще не давати довгі репліки.
Проте сам Сильвестр був переконаний, що народжений для значно більшого. У Нью-Йорку він працював білетером, переглянув величезну кількість фільмів і буквально переписував діалоги улюблених героїв, намагаючись зрозуміти, як створюється хороше кіно. Паралельно регулярно відвідував Музей сучасного мистецтва MoMA, де виховував у собі смак до мистецтва. Виходить своєрідний попередник Квентіна Тарантіно, який теж навчався кінематографа насамперед завдяки шаленій надивленості, хоча й не мав класичної режисерської освіти.
Коли Сталлоне усвідомив, що ніхто не збирається пропонувати йому хороших ролей, він вирішив написати таку роль сам. Тим паче що певний досвід уже мав: свій ранній сценарій "Райська алея" продав продюсерам лише за сто доларів. І добре запам’ятав, наскільки невигідно бути автором, який віддає власну роботу за копійки, тоді як інші можуть заробити на ній значно більше.
Поштовхом до написання "Роккі" став боксерський поєдинок Мухаммеда Алі з маловідомим Чаком Вепнером, який несподівано протримався проти чемпіона п’ятнадцять раундів. Сталлоне побачив у цьому історію аутсайдера, котрий готовий витримати будь-які удари, аби довести, що він чогось вартий. Перший варіант сценарію він написав за три з половиною дні, а допомагала йому кохана Саша Чак, яка підтримувала його навіть тоді, коли в них майже не залишалося грошей.
Саме Саша у виконанні Анни-Софії Робб стає чи не найприємнішою героїнею фільму. Вона не просто вірить у талант свого чоловіка, а й допомагає редагувати сценарії, терпить постійну фінансову скруту та заохочує його не здаватися. У стрічці навіть є кумедний епізод, коли дівчина переконує Сильвестра відмовитися від псевдоніма Майк, яким він користувався ще зі школи. "Майків у світі безліч, а Сильвестр один – Сталлоне", – каже екранна кохана героя.
Сценарій потрапляє до продюсерів Ірвіна Вінклера та Роберта Чартоффа, і їм подобається історія. Вони домовляються зі студією про бюджет у два мільйони доларів, проте за однієї умови: головну роль має зіграти справжня кінозірка. Серед кандидатів розглядають Берта Рейнольдса, Раяна О’Ніла та інших відомих акторів. А Сталлоне пропонують просто забрати гроші й забути про власні акторські амбіції.
Причому суми з кожною новою пропозицією стають дедалі більшими, аж до фантастичних. Сильвестр, який на той момент уже перебрався до Лос-Анджелеса й заробляє на життя паркуванням чужих автомобілів, відмовляється спочатку від ста тисяч, потім від двохсот і так далі. Для людини, яка ризикує залишитися без даху над головою разом із дружиною, це як виграш у лотерею. Але він уперто повторює: "Я граю Роккі".
Батько Сильвестра, перукар Френк Сталлоне-старший у виконанні Метта Діллона, вважає сина дурнем. Він нагадує, що акторство – суцільна фальш, а гроші цілком реальні, й радить замість недосяжної мрії обрати забезпечене життя, адже запропонованої суми вистачить на пристойний будинок. Проте саме в цьому й полягає головний конфлікт фільму. Адже для актора продукт, який він продає, – це він сам. І коли продюсери відмовляються затверджувати його на роль, вони фактично кажуть не те, що їм не подобається його робота, а те, що їм не подобається він. Із таким вироком Сталлоне не здатен змиритися.
Зрештою, Сильвестр досягає свого. Продюсери погоджуються віддати йому головну роль, але бюджет скорочують приблизно до мільйона доларів. Знімальна група отримує надзвичайно щільний графік, а режисер Джон Евілдсен мусить не лише знімати все ледь не з першого дублю, але й шукати способи, як знімати швидко й дешево.
Саме ці епізоди – одні з найцікавіших у "Я граю Роккі". Автори докладно відтворюють виробництво знаменитих сцен, які згодом увійшли в історію кіно. Зокрема, розповідають про використання новітньої на той час системи стабілізації камери Steadicam, винайденої Ґарреттом Брауном. Завдяки їй оператор міг бігти поруч зі Сталлоне вулицями Філадельфії та знаменитими сходами Художнього музею, отримуючи плавне зображення без громіздких рейок і операторських візків.
Не менш показова історія з постановкою боксерських поєдинків. Сталлоне так наполягав на власному баченні боїв, що посварився із запрошеним досвідченим постановником, після чого фактично сам узявся за їхню хореографію. Він особисто виконував складні фізичні вправи і навіть травмувався під час зйомок. Важко сказати, чи кожен режисер погодився б працювати з таким дебютантом, але результат виправдав ризик.
Утім, є одна проблема: реальний Сталлоне був значно складнішою людиною, ніж його екранне втілення. Фарреллі зняв дуже добрий, майже стерильний байопік про талановитого впертюха, який завдяки підтримці коханої та вірі у власну мрію перемагає всю голлівудську систему. Але в нещодавно виданих мемуарах "Сходи" сам актор розповів набагато менш приємну історію.
Його дитинство було сповнене не лише цькування через зовнішність і проблеми з дикцією, а й справжнього домашнього насильства. Мати фактично покинула дітей, а батько регулярно бив Сильвестра, причому не лише вдома. Одного разу він стягнув сина з коня під час гри в поло й відгамселив просто перед глядачами. Іншим разом ударив ногою в живіт за те, що хлопець приніс із магазину не той хліб. Сталлоне згадує й жорсткий інтернат, де за непослух його могли відправити на тиждень до психіатричного відділення.
Сам актор зізнається, що цей досвід сформував у ньому не просто впертість, а майже патологічну потребу доводити власну цінність. Він порівнює себе з пітбулем, який вчепився в горлянку й не відпустить, доки не досягне бажаного. Особливо болісно реагує на слово "дурень", яким його постійно називав батько. Сталлоне каже, що можна критикувати його зовнішність, зріст чи вимову, але варто назвати його тупим – і він буквально втрачає контроль, готовий працювати до виснаження, аби довести протилежне.
Причому навіть ставши успішним, актор не позбувся потреби заслужити батьківську любов. На зйомки "Роккі" він запросив Френка-старшого виконати невеличку роль чоловіка, який б’є в гонг між раундами фінального поєдинку. Сталлоне сподівався, що батько нарешті пишатиметься ним. Але той постійно запізнювався із сигналом, через що актори продовжували битися довше, ніж передбачала хореографія. Зрештою все закінчилося черговою сваркою.
Не кращою виявилася й історія з матір’ю. Коли "Роккі" номінували на "Оскар", Сильвестр запросив її на церемонію, але вона відмовилася. Згодом Джекі Сталлоне стала телевізійною знаменитістю, заробляючи на астрологічних прогнозах і власній близькості до слави сина. І навіть у вісімдесят років актор продовжує говорити про брак батьківської любові як про травму, якої так і не зміг остаточно позбутися.
Усього цього драматизму у фільмі Фарреллі майже немає. Його Сталлоне – добрий, дещо наївний, надзвичайно працьовитий хлопець, який просто не готовий відмовитися від мрії. Тоді як справжній Сильвестр був значно жорсткішим, конфліктнішим і одержимим бажанням перемогти. Ентоні Іпполіто чудово відтворює характерну вимову, міміку та пластику молодого Сильвестра, проте сценарій майже не дає йому можливості показати темніші сторони цього характеру.
І це особливо прикро, адже сама історія Сталлоне настільки неймовірна, що її практично не потрібно прикрашати. Людина, яка ще недавно була бездомною і погоджувалася на принизливі ролі, за лічені місяці перетворилася на сенсацію Голлівуду. Його "Роккі" отримав десять номінацій на "Оскар" і виграв три статуетки, зокрема за найкращий фільм та режисуру. Сам Сталлоне був номінований як актор і сценарист, хоча в обох категоріях поступився конкурентам.
Зрештою, "Я граю Роккі" – типовий голлівудський байопік, який цілком свідомо обирає красиву легенду замість складної правди. Це приємне, добре зігране й місцями дуже цікаве кіно про створення одного з найвідоміших фільмів в історії, яке охоче розповідає про виробничі труднощі, але значно обережніше торкається психологічних травм свого героя.
Іронія в тому, що "Роккі" ніколи не був просто фільмом про бокс. Це була історія самого Сталлоне – людини, яка готова витримати будь-які удари, аби отримати шанс довести, що чогось варта. Тепер Голлівуд знову розповідає цю історію, очевидно розраховуючи й на увагу оскарівських академіків. І буде особливо кумедно, якщо Ентоні Іпполіто отримає "Оскар" за роль Сталлоне, який свого часу за виконання Роккі так і залишився лише номінантом.


