30 років у школі, і майже 4 на війні: Любов Дзюбенко - вчителька, харківянка, захисниця
Вона мала будувати майбутнє у класній кімнаті, але вимушена боронити теперішнє на фронті. Любов Дзюбенко — харків’янка, педагог у третьому поколінні, а від лютого 2022-го — чинна військовослужбовиця. Її історія — це приклад вибору, що народжується не з бажання кар’єри чи слави, а з любові до рідної землі.
ЛЮБОВ ДЗЮБЕНКО ЧИННА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦЯ, УЧИТЕЛЬКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ КЗ «ХАРКІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ №183 ХМР»
Я в третьому поколінні вчителька, у мене і дочка зараз викладає, четверте вже покоління. В освіті я вже дуже давно, з 98-го року, без трьох років, 30 років. Останні 20 років я працювала в Салтівському районі в одній і тій самій школі.
Три десятиліття пані Любов навчала дітей любити рідну мову та літературу, однак широкомасштабна війна змусила жінку фронт мовний змінити на бойовий. Зараз на ній не викладацька, а військова форма. Піксель вона вдягнула у перші дні лютневого вторгнення. Це було спонтанне, але свідоме рішення, згадує Любов Миколаївна.
ЛЮБОВ ДЗЮБЕНКО ЧИННА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦЯ, УЧИТЕЛЬКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ КЗ «ХАРКІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ №183 ХМР»
Я на війні з першого дня, з 24 лютого 2022 року. В армію потрапила досить кумедно: проводжала чоловіка у військкоматі, заглянула до воєнкома, спитала, чи є жіночі посади, він сказав: «Сідай, пиши рапорт». Сіла і написала. Тоді не було страшно. Абсолютно не було страшно. Ми йшли не за посадами, не за грошима, ми йшли не за званнями, не за визнанням. Ми йшли, тому що почалася війна. І страшно не було зовсім. Бо я, наприклад, давала собі десь тижні два для того, щоб допомогти втримати тут і дати можливість підтягтися тим, хто поїхав евакуйовувати свої родини. Щоб вони повернулись і також стали в стрій.
Та два тижні розтягнулись на майже чотири роки, за які пані Любов встигла побувати в найгарячіших точках Донбасу, зокрема виконувала службу на Бахмутському та Вугледарському напрямках. Крім цього, її підрозділ близько року стояв і на кордоні з Білгородською областю, оберігаючи рідну Харківщину від ворожої навали.
ЛЮБОВ ДЗЮБЕНКО ЧИННА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦЯ, УЧИТЕЛЬКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ КЗ «ХАРКІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ №183 ХМР»
Звісно, я в душі харків’янка і захищати рідне місто… Не питання було, яке місто ми будемо захищати. Навіть довгий час я була, майже два з половиною роки, у харківському батальйоні, 120-му харківському батальйоні, тому що це рідне моє.
Війна залишила в житті освітянки глибокий слід, який, за власним зізнанням, буде з нею назавжди.
ЛЮБОВ ДЗЮБЕНКО ЧИННА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦЯ, УЧИТЕЛЬКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ КЗ «ХАРКІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ №183 ХМР»
Кажуть, що з війни не повертаються. Тому вона вразила мене настільки, що, мабуть, залишиться до кінця моїх днів. Я пам’ятаю дитинство: я заходила до моєї бабусі, яка пережила Другу світову, і я от сідала, вона починала розказувати про війну. Тепер я розумію, що я колись буду такою самою бабусею, якщо виживу, буду розказувати внукам про війну, яку я пережила.
На початку війни, згадує пані Любов, схвильовані учні телефонували їй постійно. Не залишилися осторонь і колеги: хтось підтримує словом, а хтось волонтерить. Та найбільшою опорою жінка без сумніву вважає власну родину. Тож грандіозних планів намагається не будувати, натомість надає перевагу сьогоденню та людям, що поруч.
ЛЮБОВ ДЗЮБЕНКО ЧИННА ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦЯ, УЧИТЕЛЬКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ КЗ «ХАРКІВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ №183 ХМР»
Ми звикли жити сьогодні. Що буде завтра? Буде завтра — будемо вирішувати. До вчителювання, можливо, повернуся. На який час? Як це буде? В якій це формі буде? Чи вчителем української мови? Чи тепер «Захист Вітчизни» вже, можливо, буде моїм другим предметом? Можливо, повернуся. Поки я не можу казати навіть, що сьогодні ввечері буде. Не те, що завтра. Живіть сьогодні. Не відкладайте на завтра ні справ, ні радощів, ні спілкування з рідними, з близькими. Обійміть дітей, поцілуйте чоловіка. Завтра воно буде чи не буде — ми не знаємо. А сьогодні воно є.