«Я нічого не боюся»: історія військового 120-ї бригади ТрО про війну, втрату і життя після поранення
Олег на псевдо «Айс» - ветеран ЗСУ, який після поранення не відійшов від війни, а знайшов у ній нову роль. Його історія - не лише про втрату, а й про внутрішню стійкість, відповідальність і продовження боротьби вже в іншому форматі.
«У мене єдиний плюс або мінус - я нічого не боюся. У своєму житті взагалі нічого», - говорить він спокійно. Без пафосу. Бо за цими словами - досвід, який не залишає місця для порожніх фраз.
Повернення додому
До повномасштабного вторгнення Олег працював у Німеччині. Міг залишитися - роботодавець пропонував допомогу і стабільність. Але він обрав інше.
«Я зустрів дружину і поїхав. Позичив грошей, купив авто, загрузив його формою, берцями, паливом - я знав, що це знадобиться. І поїхав в Україну».
Це було усвідомлене рішення - бути там, де він потрібен.
Від волонтерства до війська
Спочатку - волонтерство. Через соцмережі він долучився до допомоги військовим: збирали інструменти для ремонту техніки, вибудовували зв’язки, формували команду.
«День за днем ми розкручувалися, нас почали знати. З’явилися знайомства, зв’язки. А потім я підписав контракт».
Олег пішов служити до 120-ї окремої бригади ТрО - до людей, яких знав, яким довіряв. На війні це ключове.
Мить, яка змінила все
Поранення сталося під час мінометного обстрілу.
«Міна зайшла прямо в кришу. Я стояв на коліні і за долю секунди встав - це мене врятувало. Якби залишився, мені б відірвало голову».
Осколки вразили ліву сторону тіла. Він сам наклав собі турнікет. Поруч був поранений побратим - вони підтримували один одного.
«Я бачу - у нього кості назовні. Кажу: у тебе відкритий перелом. А він відповідає: я нічого не чую».
Навіть тоді вони залишалися командою.
Життя після поранення - не поза війною
Після евакуації - операції, реабілітація і ампутація ноги. Реальність змінилася різко. Але не його позиція.
Олег не сприймає себе як того, хто «вийшов із війни». Навпаки - він залишився в ній, просто змінив спосіб участі.
Сьогодні він працює у сфері протезування і допомагає іншим пораненим військовим пройти той самий шлях, який уже пройшов сам.
«Ти маєш довести людину до моменту, коли вона знову стане на ноги. Не просто зробити протез - а пройти цей шлях разом».
Це для нього - продовження служби.
Біль, який не видно
Попри зовнішню активність, є речі, які залишаються складними. Зокрема - фантомний біль.
«Я двічі “ламав” ногу, якої немає. Відчуття настільки реальні, що ти не розумієш - її ж немає».
Біль був сильним, іноді нестерпним. Після лікування він зник, але з’явилася інша проблема - залежність від знеболювальних.
«Я розумів, що “сів” на них. Один лікар сказав: дай слово, що перестанеш. Я дав - і перестав».
Для нього це питання відповідальності - перед собою і родиною.
Не здатися - це теж вибір
Найважчим, зізнається Олег, стало не поранення, а повернення до цивільного життя.
«Там, на війні, всі свої. А тут - усе по-іншому».
Але він не замкнувся і не відійшов убік. Навпаки - свідомо залишився в активній позиції: працює, підтримує інших, ділиться досвідом.
«Коли сидиш вдома - починаєш “тухнути”. Це тисне. А коли є справа - з’являється сенс».
Його сенс - бути корисним.
Сила допомагати іншим
Сьогодні Олег не просто живе далі - він витягує інших.
Допомагає адаптуватися після поранень, підтримує морально, пояснює, що життя не закінчується.
«Я лягаю спати і хочу швидше прокинутися, щоб знову займатися справою. Це мене витягнуло».
Це не про героїзм у звичному розумінні. Це про щоденну роботу і внутрішню дисципліну.
Сила жити і продовжувати боротьбу
Історія Айса - це історія не про відсутність страху. Вона про те, що навіть після втрати можна залишатися в строю.
Не обов’язково зі зброєю в руках.
Але з відповідальністю, досвідом і готовністю підтримати інших.
Бо іноді продовжувати боротьбу - означає не здатися самому і не дати зламатися іншим.